Александр Горобец - известный украинский журналист, живет в Киеве. Но родина его Джурин, живописное село на Винничине, которое он нежно любит и помнит. О Джурине Александр издал книгу, две главы из которой - о периоде румынской оккупации - представляем читателю. Всю книгу можно прочесть по адресу http://1ua.com.ua/infc.php?City=%C4%E6%F3%F0%E8%ED&obl=3&ray=1 . Чтобы увеличить приведенные ниже фотографии, щелкните по ним.

 

 

РУМУН НЕ НІМЕЦЬ, АЛЕ ВСЕ Ж ТАКИ ОКУПАНТ

 

Александр Горобец

фото автора

 

Неподалік від нашої хати на Причепилівці жив сивовусий дід Іван Цуркань із тихою, непримітною дружиною. Були вони на кутку якимись потаємними і аж ніби відлюдкуватими. І те мене часто по-дитячому дивувало. Практично у кожній хаті побіля нас було багато голосистої малечі, а вони якось начебто аж потай і непримітно жили тільки вдвох. Ніхто до них не приходив, і вони нікуди не з’являлися. Жили мовбито в тумані. Нічому не раділи, ніколи не веселилися.

Колись мати мені розповіла, що тієї миті, коли німецькі літаки надлетіли бомбити Джуринський цукровий завод, то єдиний син Цурканів купався із хлопцями у ставку. І ось начебто пацани із води почали кричати, погрожувати пілотам, показувати їм у небо фіги та голі зади, і начебто котрийсь аероплан проплив над самим ставом і скинув лише одну-однісіньку бомбу. Синок Цурканів тут таки, у воді, і загинув. Це була, здається, єдина жертва в Джурині від бомбардування за всю другу світову війну. Але вона приголомшила, буквально морально розчавила сім’ю наших сусідів. Від цієї втрати батьки не могли оправитись до кінця свої днів.

За причілком нашої хати було обійстя Сайчуків. Там жив директор, а потім беззмінний завуч місцевої середньої школи Дмитро Микитович. Так ось, на війну пішов його рідний брат і не повернувся, пропав безвісти.

Мій вуйко, батька рідний брат – Тимофій Макарович подався добровольцем на фронт. Дома – троє хлопців, двоє дівчаток. Десь поміж Яссами і Бухарестом вони зустрілися із батьком на фронтовому марші. Нашвидкуруч поговорили хвилин із п’яток, обнялися по-чоловічому скупо і розбіглися, доганяючи свої піхотні батальйони. У наступному бою Тимофій загинув. І ніхто не знає де могила його.

А на село насунула чорна хмара окупації. Джурин увійшов до складу так званої Трансністрії. 18 серпня 1941 року в місті Бендери між Німеччиною і королівською Румунією (правив там тоді король Михей) – союзницею по війні, була підписана угода, за якою територія України між Дністрем і Південним Бугом (зокрема, і південна та південно-західна частини Вінницької області) стала підпорядковуватися Румунії. Утворилося генерал-губернаторство Трансністрія (Задністров’я).

Назва ця складалася із слів Ністру – румунська річка, і українська – Дністер. Проте німці своїм союзникам на цій території віддали в підпорядкування не все. Скажімо, крупний залізничний вузол станція Жмеринка, за домовленістю Адольфа Гітлера і Іона Антонеску, як важливий стратегічний об’єкт залишалась у підпорядкуванні фашистів. А ось саме місто Жмеринка і район були віддані на поталу румунам.

Столицею Трансністрії спочатку було місто Тирасполь, але згодом, після того як німці 16 жовтня 1941 року нарешті оволоділи важливим форпостом на Чорному морі, столицю Задністров’я було перенесено до Одеси.

Трансністрія формально до складу Румунії не входила. Німеччина надала Румунії лише мандат на управління й економічне використання цієї окупованої території. Адміністрація генерал-губернаторства складалася переважно з румунів, представники місцевого населення призначалися лише на низові посади. Території румунської зони окупації відділялися кордоном від інших українських земель.

Главою Трансністрії був цивільний губернатор окупованих територій Алексяну Георге - (1897— 1946) — румунський політичний діяч, він же – син правителя Румунії маршала Іона Антонеску. До цього працював професором права Бухарестського університету. Вважається, що він провадив жорстку окупаційну політику, спрямовану на пограбування міст і сіл, а також майна українського населення, організатор масового геноциду (усього замордовано понад 278 тис. осіб), депортації населення (вивезено 56 тис. осіб) до Румунії та Німеччини. Активно насаджував політику румунізації захоплених українських територій, видав накази про заборону вжитку української мови, виконання українських пісень, виступив організатором «наукового інституту Трансністрії», який мав стати оплотом румунізації захоплених територій.

Територія Трансністрії ділилася на 13 жудеців (повітів), до яких входило 64 райони. Їх очолювали претори. Органами окупаційної влади в містах стали примарії.

На території Трансністрії опинилося: 15 міст, 72 містечка, 2.468 сіл. За станом на 1 січня 1943 року тут на площі 39.776 квадратних кілометрів проживало 2.236.226 людей.

Цікава деталь. На всіх окупованих територіях німці запровадили спеціальні марки - Reihkreditkassenscheine (відомі в скорочені як RKKS). Вони нібито навіть прирівнювалися в банках фатерланду до рейхсмарок – офіційної валюти фашистської Німеччини. Але на території Трансністрії в обороті одночасно були RKKS, рейхсмарки, румунські леви і Державні казначейські білети СРСР – карбованці (рублі). А за дрібну монету слугували виключно радянські копійки.

Офіційне співвідношення серед валюти було встановлено таке, що один RKKS рівняється 10 карбованцям-рублям або 60 левам.

Ціни, розповідають, стрибали, то вгору, то вниз. Для цікавості приведу вартість деяких товарів першої необхідності у Трансністрії 1943 року, після того, підкреслю, як 1942 рік видався доволі врожайним. Кілограм цукру (нормованого) коштував 3 RKKS, ненормованого – 20 RKKS; кілограм масла нормованого - 6 RKKS, ненормованого – 30.

Найнижчими ціни в Трансністрії були восени 1942-го, після збору багатого врожаю. Тоді кілограм ковбаси на ринку можна було придбати за 8, а сала – за 22 RKKS. Сніданок у скромному ресторані коштував від 3 до 4 RKKS, а в дорогому (із горілкою) обходився в 25 RKKS

Одразу після Сталінградської поразки німців ціни на продовольство, текстиль, взуття, паливо різко зросли. У кінці літа 1943-го масло коштувало вже 90, сало - 80, цукор – 40, а хліб 10 RKKS за кілограм. В останні дні окупації буханець хліба сягав і 300 рейхсмарок.

Однак із переказів старших людей відомо, що на відміну від тих українців, які пережили фашистську окупацію, жителі Джурина на території Трансністрії почувалися більш-менш вільготно. Перед вступом окупаційних військ у село, тодішні керівники села і шести тутешніх колгоспів роздали людям зерно з колгоспних складів, організували евакуацію великої рогатої худоби у тил СРСР.

Якщо німцями з окупованих територій до фатерланду вивозилося все добро, в тому числі робоча сила, аж до чорноземів, то румуни вели себе більш цивілізовано. У межах Трансністрії тяглову силу і сільськогосподарський реманент залишили у селян, землю ж обробляли спільно, в колишніх колгоспах, щоправда ці колективні підприємства стали називатися народним господарствами. Для підтримання порядку обирався староста села і керівники колективних господарств. За такої організації співжиття румунам було краще вивозити в свій край частину зібраного врожаю та награбоване добро.

Окупнти стверджували, що колгосп за умов окупації цілком корисна справа: звезли жниво в одне місце, обмолотили його й експортували врожай за Дністер і Ністру.

Жителі села на своїх обійстях тієї пори могли утримувати корів, свиней, дехто навіть розжився на коней, іноді володів і парою їх. Люди сплачували румунській владі податки. Нові хазяї вимагала із десяти сільських дворів здати окупантам одну корову. Інші дев’ять сусідів платили господареві за подаровану окупантам рогату леви – румунські гроші.

У жнива, коли селяни возили снопи до молотарки, метикуваті їздові надійно зашалювали свої гарби дошками, начебто для того, щоб зерно не просипалося дорогою. Розповідали, що такий кмітливий чоловік кине сніп на хуру та б’є, б’є по ньому вилами, нібито виганяє із нього мишей. А в обід чи ввечері приїжджає додому, потайки згортає зерно для себе. Словом, в окупантів можна було вкрасти і зерно, і фураж. А джуриняни на це були неабиякі мастаки.

Але коли такий ловкач уже попадався румунам із своїм хитрим вивертом, то батогів циганкуваті окупанти не шкодували. За кожну провину нові хазяї нещадно били. Не на одному джуринянину і сорочка, і шкіра лопалися.

Мій покійний дядько Євдоким Сайчук колись розповідав, що румуни були нікудишніми вояками й господарями. Полюбляли самогонку і наших жінок. А забавлятися, грішним чином, було їм із ким. Оскільки на початку війни пройшла масова мобілізація чоловічого населення на фронт. Щоправда, частина із забраних на воєнну м’ясорубку невдовзі потайки повернулися додому, оскільки їх військові частини поспішно сформовані тут же були вщерть розбиті ударним моторизованими частинами німців, але все ж багато в селі з’явилося вже і вдовиць, і тих, хто вважав, що чоловік навряд чи повернеться колись додому, оскільки роками триває таке масштабне братовбивство.

- Знаєш, - випиваючи чарчину сивуватої бурячанки, дід Євдоким хитро прискалював одне око і аби не почула його дружин - тітка Гафія, поклавши скаблученого пальця на носа і щербатого рота, тихо казав мені, - це діло дуже тонке і секретне. Румуни не тільки били, але й гладили. Ги-ги-ги! Декого навіть так наглажували, що й руминенята по селу залишилися… Але про це я тобі нічого не казав, дивись цього не напиши десь, бо діти нічого не винні. Та й мами їхні, мабуть, теж – молодими були. А молодість, знаєш, буйна пора, свого вимагає… Та й румини теж гарні хлопці були…

Ще дід Євдоким розповідав, як двоє джуринський хлопійків взяли гвинтівку у п’яного румуна, котрий заснув на посту і подалися в кар’єр на Лису гору стріляти. Молодий окупант проснувся і почав плакати, белькочучи про те, що пан комендант буде його нещадно бити за втрату зброї. Селяни допомогли знайти завойовнику гвинтівку, оскільки під гарячу руку могли постраждати і юнаки, які вирішили позабавлятися румунською зброєю.

У сімдесяті роки минулого століття в партійній пресі чимало писалося про начебто діяльність підпілля на території району. Одним із керівників та організаторів його вважався задушевний і чемний чоловік - Іван Дементійович Маліванчук, беззмінний керівник МТС у наших краях, а за тим і однієї з кращих у Радянському Союзі Шаргородської райсільгостехніки. Сухотілий, непосидющий і вельми жвавий, він до своєї партизанської слави ставився вельми скептично, і практично завжди відмовлявся говорити на цю тему. Особливо ж не публічно, коли робити це не приписувалося певними партійними дорученнями. Либонь тому, що хвалитися доморощеним месникам особливо не було чим. Бути героями їх, схоже, призначили партійні вожді.

Проте одного разу, коли я йому вже, очевидно, цим надзвичайно дошкулив, сказав:

- Запам’ятай: за румунів наші люди не надто страждали. Ти ж поглянь, у твоєму рідному Джурині так звані підпільники вбили румунського солдата. Хоча як там насправді було – важко сказати. Якби таке сталося на німецькій окупаційній території, то, напевне, фашисти не залишили б у живих пів села. А тут, бачиш, обійшлося. Когось там до буцегарні жандарми затягли, тумаків надавали. А що ж мали по голові гладити?

Це – по-перше, - констатував відвертий і чесний Іван Дементійович. – А по-друге, у мене є офіційні дані румунської канцелярії і наших статистичних органів. І коли їх співставити, хоча про це я тобі, запам’ятай, нічого не говорив, то 1942 року на території нашого рідного з тобою Джуринського району (І. Д. Маліванчук був родом із Калитинки) урожайність виявилася найвищою за всі роки цього століття. Чому? Та тому, що порядок у селі і на полях був. Усі під румунською нагайкою ходили. Даруй, але іноді для нашого брата це більше потрібно і за солодкого пряника, і навіть за премію, чи почесну грамоту…

 

 

В’ЯЗНІ ДЖУРИНСЬКОГО ГЕТТО

 

Як відомо, за законами Російської імперії євреї могли проживати в Україні, але не мали права поселятися на російських етнічних територіях. Доля розпорядилася так, що вони змушені були осаджуватися в невеличких містах і містечках. Особливо багато їх знайшлося на просторах вінницького Поділля. У тих містечках, які володіли Магдебурським правом. Тобто, правом активно торгувати із зовнішнім світом.

Є відомості про те, що в двадцяті роки двадцятого століття у Джурині єврейська община нараховувала в межах двох тисяч осіб. У тридцятих роках тут був єврейський колгосп. А справжньою унікальністю є, напевне, те, що існувала Джуринська єврейська сільська рада. Община мала свою культову споруду і своє кладовище - окописько.

Пригадую, що мої батьки підтримували доволі дружні стосунки із сім’єю Нухима і Сари (прізвище не пригадаю), які мешкали в містечку. Контакти були настільки тісними, злагідними, що якось батько з матір’ю ходили до них зустрічати новий рік, і мати потім, чув, не раз хвалилася тим, що в Нухима вперше посмакувала шампанського.

Коли в нашій хаті траплялася матеріальна скрута, мати завжди казала, що піде до Нухима й Сари позичати грошей, оскільки краще них ніхто труднації не зарадить. Старі євреї завжди приходили на виручку. Борги мати повертала натуральними продуктами – картоплею, іншою городиною, свіжими яйцями, курми, іноді потаємно вигнаною самогонкою, якою наші знайомі, схоже, теж нишком приторговували. Пам’ятаю, що мати мене іноді посилала за синькою, голками, шпильками і іншим дріб’язком до друзів-євреїв.

Дядько Нухим був кравцем. Він шив усе і для чоловіків, і для жінок. І мені зладнав перший у моєму житті піджак, перелицьований із батькового. Я тоді був, очевидно, у класі шостому, зовсім ще хлопчиною, але дядько Нухим, обміряючи мене ставав на стільчик, бо був низенького зросту і дещо згорблений. На шиї у нього завжди висів жовтий потертий сантиметр, а на котромусь із пальців руки поблискував золотавий наконечник, яким він, схоже, натискав на голки.

Він завжди вітав мене дуже щиро, привітно і неодмінно пригощав цукерками в дорогій обгортці. Мати казала, що він спеціально для мене їх купляв, через те що дуже любить дітей. Оскільки його рідні хлопчик і дівчинка згинули в джуринському гетто. Він із тіткою Сарою щотижня відвідує їх могилки на окопиську за селом.

Я з малолітства любив ходити з матір’ю у містечко і обов’язково заходити до дядька Нухима і тьоті Сари. Це були дуже щирі і привітні люди. За переказами моїх батьків, вони прибилися в Джурин звідкілясь із Буковини. У війну потрапили в Джуринське єврейське гетто. У кожного до того були свої сім’ї, з дітьми. Але тут всі їхні рідні вимерли, дехто із них був начебто навіть розстріляний. Нухим і Сара якимось дивом вижили, побралися і залишилися в Джурині мешкати назавжди. Побіля могил свої рідних та близьких.

Не так давно вийшла у світ книжка рабина, ученого та єврейського письменника Юліуса С. Фішера «Трансністрія: забуте кладовище». Це хвилююча розповідь про те, що відбувалося в гетто руминського генерал-губернаторства.

Автор пише, що «румунські війська, діючи спільно з «фахівцями» айнзацгрупи D і місцевими колаборантами на півдні нашої країни, дивували навіть німців своєю жорстокістю, продажністю та віроломством — вони навіть не засипали землею тих, кого вбивали; продавали трупи місцевим селянам, які здирали з них одяг; могли продати й живих євреїв, якщо знаходилися покупці. І сьогодні важко зрозуміти, чому так багато румун принизили себе до скоєння страшних злочинів і при цьому вважали, що все гаразд…»

Ось як описує Джуринське гетто, одна із його в’язнів Лідія Трактірщик, яка нині проживає в Ізраїлі:

«Я родилась в Кымпулунге, небольшом живописном городке в Румынии. В 1941-м мне было 18 лет. 28 октября 1941 года вышел приказ выслать всех евреев из нашего города. Одну из наших 5 комнат сразу занял начальник полиции. Он сказал, что все вещи в квартире должны остаться нетронутыми и можно взять только самое необходимое по 25 кг на человека. Всю ночь я упаковывала то, что можно было взять. А наутро на станции нас ждал товарный вагон для транспортировки скота.

Вот в этом битком набитом людьми вагоне без окон, без воды и туалета нас заперли и так мы ехали трое суток до Атак. В пути люди сходили с ума, умирали. Когда мы прибыли в Атаки, узнали, что всех местных евреев убили. Мы видели в разграбленных домах надписи на идиш 'Евреи, прочтите по нам Кадиш!' и 'Отомстите за нас'

Нужно было срочно перебраться через Днестр в Могилев-Подольский. Мост был разрушен. Паром был всего один, а людей на берегу стояло столько, что глазами нельзя было охватить. Папа курил и за папиросы паромщик перевез нас на тот берег без очереди. Была страшная холодина. Нужно было искать ночлег и укрытие, - всех евреев сгоняли в лагерь. На несколько ночей удалось снять комнатку, за которую мы платили по 40 марок в сутки. А потом папа нашел немца с машиной, который согласился перевезти нас в Джурин. Папа тогда отдал свои швейцарские часы 'Омега' и мое золотое кольцо. Так мы попали в еврейское містечко Джурин.

Там был раввин Каральник, который нас приютил. Нас поселили в маленькой комнате без печки. А морозы были все страшнее, наступала та самая холодная зима 1941-го. А на мне только туфли. Мы смастерили маленькую жестяную печку и топили ее. Я ходила с папой в лес за дровами, ноги мои были все в страшных ранах. Потом Кива, ставший впоследствии моим мужем, предложил нам комнату в своем доме, более просторную, чем та, где мы жили раньше. Он был партизаном и помогал нам продуктами и деньгами. Евреев, депортированных с Буковины, поместили в неотапливаемой джуринской синагоге. Люди умирали от холода, голода, тифа, у всех были вши. Трупы вывозили возами. Страшно вспоминать, что творилось. Я сама переболела тифом, но смогла выкарабкаться.

Был страшный голод, нам нечего было есть. Однажды к нам поселили еврейскую девочку, которую спас немецкий капитан. Он спас ее от расстрела в Немирове, когда она уже стояла надо рвом, и привез в Джурин, так как там не убивали евреев. Румыны в отличие от немцев не устраивали массовых убийств. Они сгоняли нас в гетто, заставляли работать, могли и расстрелять в качестве наказания за проступок, но был шанс выжить. Этот немецкий капитан часто навещал девочку и привозил продукты. Однажды он сказал, что едет в Румынию и может привести нам что-нибудь. Мы дали ему адрес нашего брата в Бухаресте, который через этого капитана передал деньги. Тогда мы смогли снять квартиру получше и купить продуктов. Украинцы очень нам помогали. Они даже говорили на идиш. Когда нас сгоняли на работу в поле, именно они меня научили копать картошку и выносить ее, чтобы не заметили полицаи. Благодаря этой картошке и кислым яблокам нам удалось важить.

В 1944 году в местечко Джурин пришли русские - это было счастье. Они были поражены, увидев живых евреев. Отступавшие в спешке эсэсовцы не успели с нами расправиться. В 1945 году мои родители, брат и сестра вернулись в Румынию, а я осталась с Кивой в Джурине, за которого вышла замуж. Думала, что потом смогу выехать в Румынию, но советская власть закрыла границы, и я осталась на 40 лет в этом местечке вдали от своей семьи…»

А ось спогад про перебування в Джуринському гетто Давида Барштейна:

«… Я, младшая сестренка и мама снимали крохотную комнатку в селении Джурин Винницкой области. Жили бедно. За десять дней до войны сестру, выпускницу 7 класса, отправили к тетке в Херсон. В субботу я послал ей по почте учебники, а в воскресенье - война. Через месяц немцы заняли наше село. Все произошло так внезапно, что призванных в армию даже не успели забрать на фронт.

Джурин делился на две части: поселение украинцев и поселение евреев. На еврейской территории немцы сразу устроили гетто. Дома евреев оцепили, побег карался расстрелом. Немецкие офицеры набрали полицаев из числа украинцев и чувствовали себя, как на курорте, - разгуливали по селу в трусах и ловили поросят.

В сентябре гетто передали в распоряжение румынских частей. Румыны затребовали контрибуцию. Единственной нашей ценностью было женское пальтишко со складочкой на спине. Его выдала школа в качестве помощи бедноте. Вот я и отнес его.

В это же время в гетто потянулись на подселение буковинские и бессарабские евреи. Те, что из Бессарабии, были еще беднее местных. Буковинские евреи казались сельчанам богачами - слишком много они привезли скарба. Буковинцы сумели договориться с румынами, чтобы им разрешили иногда устраивать базар. В этот день на территорию гетто заходили украинцы и меняли еду на вещи. Евреи выменивали гороховую муку, пекли из нее лепешки с горьковатым привкусом и каждый день ждали: что дальше, когда их начнут расстреливать?..

В базарный день некоторые смельчаки, закатав штаны, дабы походить на крестьянина, выходили за пределы гетто. Бежать оттуда не имело смысла - всю остальную территорию занимали немцы, а они куда более жестоко расправлялись с евреями.

Однажды к нам пробрался парень из соседнего гетто. Там он чудом остался жив и бежал. Он уже стоял голый на краю рва, но его не расстреляли. Педантичные немцы соблюдали рабочий день - расстрелы вели минута в минуту только до пяти часов вечера. Таким же образом спаслась и еще одна женщина с детьми - они тоже оказались у рва в пять часов вечера. Ей с детьми удалось в ночь бежать и тайком проникнуть в гетто Джурина. Здесь было очень голодно и тоже страшно, но пока не стреляли.

Я переболел сыпным и брюшным тифом. Меня выходила мама. В 42-м меня угнали на работу - весь сезон насыпали дорогу. В 43-м увезли в концлагерь под Тульчин. В этот раз угнанных на работу почему-то вычеркнули из списков гетто. В лагере копали торф - крохотными лопатками, стоя по колено в воде в глубокой яме. Через месяц я и четверо моих товарищей бежали из лагеря в свое гетто в Джурине. Там было больше надежды выжить. Нас искали. Мы прятались по подвалам, чердакам и сараям вплоть до марта 44-го года.

После освобождения из гетто я оказался на фронте. Прошел с боями Румынию, Венгрию, Чехословакию, Австрию. Награжден орденом Отечественной войны II степени и медалью 'За отвагу'. В 1949 году женился на Полине Нокоган, которая находилась в том же Джуринском гетто, что и я. Ей было тогда 20 лет. Я больше не встретился со своей младшей сестренкой. Ее вместе со всем теткиным семейством расстреляли в Херсоне…»

У знаменитій книжці І. Альтмана «Холокост и еврейское сопротивление на оккупированой территории СССР» мовиться так:

«Руководство юденратов всемерно содействовало профилактическим и санитарным мероприятиям. На территории Транснистрии наиболее эффективно работали медицинские подразделения жмеринского и джуринского гетто . Смертность узников была здесь самой низкой в Транснистрии (лишь 9% от численности еврейского населения). В целом же в условиях гетто уровень смертности узников превосходил в 4-10 раз смертность остального населения…»

Той же І. Альтман у розділі «Голокост і церкви» пише:

«…Оказание ранее конкретной помощи со стороны евреев своим соседям, например в период голода в Украине, также являлось стимулом для ответных благородных действий. Известны случаи помощи евреям как благодарность за их поддержку в годы сталинских репрессий. Так, украинские жители небольшого села Джурин в Винницкой области решили помочь евреям, которые в годы коллективизации заступились за местного священника.»

Не так давно у Тель-Авівськом видавництві 'Терра Інкогніта' вийшла друком книга колишнього малолітнього в’язня Джуринського гетто шкільного вчителя з м. Кузнецьк Пензенськой області Росії Якова Хельмера 'Повесть о пережитом'. Там широко змальовано життя Джурина в воєнні роки. Дитяча пам'ять єврейського хлопчини вкарбувала в себе багато цікавих деталей тогочасного життя, стосунків українців і євреїв, румунів і євреїв. Це хвилююча оповідь про те, як люди, котрі волею долі опинилися в Джурині, намагалися вижити в страхітливі роки війни.

Книжку було презентовано влітку 2007 року в Ізраїлі на зустрічі учасників Джуринського гетто (є така громадська організація!) в місті Ашдод.

 

Поделитесь своими впечатлениями и размышлениями, вызванными этой публикацией.

 

назад

на главную